A Little More Than Two Weeks Ago, the Second Autumn Equinox Passed Since the Russian Invasion of Ukraine & War Came Upon that Nation and the Ukrainian People
Трохи більше двох тижнів тому минуло друге осіннє рівнодення з того часу, як російське вторгнення в Україну та війна обрушилася на цей народ та український народ
Through our kitchen window that faces east, in the early morning at the spring and autumn equinox, the sunlight streams into the house and upon the solid pine kitchen table and chairs. The war against Ukraine began a month or so before the spring equinox two years ago, and it is now the second autumn equinox since the criminally planned invasion and horrifically destructive war descended upon Ukraine, bringing unrelenting suffering and death upon the Ukrainian people – husbands, fathers, mothers, grade school children and younger, soldiers, and first responders.
Через наше кухонне вікно, що виходить на схід, рано вранці в день весняного та осіннього рівнодення сонячне світло проникає в будинок і на кухонний стіл і стільці з масиву сосни. Війна проти України почалася приблизно за місяць до весняного рівнодення два роки тому, і зараз це друге осіннє рівнодення з того часу, як злочинно сплановане вторгнення та жахливо руйнівна війна обрушилися на Україну, принісши українському народу невблаганні страждання та смерть – чоловіки, батьки, матері, діти молодшого шкільного віку, солдати та рятувальники.
And here in the US, we are moving towards our second Thanksgiving, and the world is moving towards the second Christmas, celebrating the birth of the Prince of Peace, since the deliberate terror and violence of this war came upon Ukraine.
І тут, у США, ми рухаємося до нашого другого Дня подяки, і світ рухається до другого Різдва, святкуючи народження Князя миру, оскільки навмисний терор і насильство цієї війни прийшли на Україну.
This war and its evil continue.
Ця війна та її зло тривають.
On March 6, 2022, about two weeks after that year’s spring equinox, my post on the Russian invasion of Ukraine was titled, “The Light Shines Upon the Chairs that You and Others Used to Sit”. (See link below). In that post, I wrote of the absence of our Ukrainian friends from our home during that time, when they usually stayed with us while they attended a church conference here in Los Angeles. That post showed the brilliant morning light upon the chairs they used to sit on in the morning, drinking their coffee and, feasting, literally, on the tangelos and blood oranges from our trees. And in the evening, when they returned, after we enjoyed the fire in the living room when it was cold, we sat in those same chairs, eating popcorn, and playing an occasional game of dominoes.
6 березня 2022 року, приблизно через два тижні після весняного рівнодення того року, мій пост про російське вторгнення в Україну мав назву «Світло сяє на стільці, на яких сиділи ви та інші». (Див. посилання нижче). У тому дописі я писав про відсутність наших українських друзів у нашому домі в той час, коли вони зазвичай залишалися з нами, коли відвідували церковну конференцію тут, у Лос-Анджелесі. Цей пост показав яскраве ранкове світло на стільцях, на яких вони сиділи вранці, пили каву і ласували, буквально, танжело та червоними апельсинами з наших дерев. А ввечері, коли вони повернулися, після того, як ми насолоджувалися вогнем у вітальні, коли було холодно, ми сиділи на тих самих стільцях, їли попкорн і час від часу грали в доміно.
In the March 2022 post, I expressed sadness that my Ukrainian friends would not be staying with us that year because of the war that began just a few weeks before when Russia invaded Ukraine in February. The photo of this post shows the same space, but now a space from which they have been absent from for a year and a half because of the destructive continuation of the war.
У дописі за березень 2022 року я висловив сум з приводу того, що мої українські друзі не залишаться з нами того року через війну, яка почалася лише за кілька тижнів до того, коли Росія вторглася в Україну в лютому. На фото цього допису видно той самий простір, але тепер простір, у якому вони відсутні півтора року через руйнівне продовження війни.
During the war, the families of my friends fled Kyiv, returned, accommodated their lives to the missiles and drone attacks upon the capital, picked up the pieces of their shattered daily life routines, and resumed again church services for their congregations – for those who were still in the city and able to attend. One friend lost his brother-in-law to the shelling of Chernihiv. Many lives have been traumatized. Life is difficult, and “normal” life is non-existent.
Під час війни сім’ї моїх друзів виїхали з Києва, повернулися, пристосовувалися до ракет і атак дронів на столицю, збирали уламки своїх зруйнованих повсякденних справ і знову відновили церковні служби для своїх парафіян – для тих, хто ще був у місті і міг бути присутнім. Один друг втратив свого зятя під час обстрілу Чернігова. Багато життів було травмовано. Життя складне, а «нормального» життя не існує.
Through my “Ukrainian” posts, I strive to place this war of conquest and destruction and its effects upon the lives of ordinary Ukrainians – those just like us – before the eyes of my readers – doing for the Ukrainians and their survival what I can. I also eventually used an online translator to translate these posts into Ukrainian, so that my posts would be more immediately accessible to more Ukrainians with a message of support, encouragement and comfort – at whatever level such can be communicated to those who experience daily and nightly terror.
Своїми «українськими» дописами я прагну помістити цю війну завоювань і руйнувань та її наслідки для життя простих українців – таких, як ми, – перед очима моїх читачів, які роблять для українців та їхнього виживання те, що можу. Я також врешті-решт скористався онлайн-перекладачем, щоб перекласти ці дописи українською, щоб мої дописи були більш доступними для більшої кількості українців з посланням підтримки, підбадьорення та втіхи – на будь-якому рівні це можна донести до тих, хто щодня та щоночі переживає терор.
And this war continues unabated, and its terrible death and destruction multiple.
І ця війна не вщухає, а її жахливих смертей і руйнувань багаторазово.
On October 5, a huge missile hit the marketplace and café of the small village of Hroza in eastern Ukraine near Kharkiv. This was just a few days ago, but a lifetime ago for the 51 villagers murdered, including a 6-year-old boy and a 62-year-old woman. Don’t we all know a boy somewhere near the age of six? I know women in their sixties. I have a sister in that age group. They all go shopping.
5 жовтня величезна ракета влучила у ринок та кафе невеликого села Гроза на сході України під Харковом. Це було лише кілька днів тому, але все життя тому для 51 вбитого жителя села, включаючи 6-річного хлопчика та 62-річну жінку. Хіба всі ми не знаємо хлопчика десь у віці близько шести років? Я знаю жінок років шістдесяти. У мене є сестра в цій віковій групі. Всі вони ходять за покупками.
The photo above is a screenshot from a news report about the missile strike from the Daily Mail. The small tag on the photo reads, “The aftermath of the brutal Russian rocket that hit a town in Ukraine.”
Фото вище – скріншот з новинного репортажу про ракетний удар від Daily Mail. На маленькій бирці на фото написано: “Наслідки жорстокої російської ракети, яка влучила в місто в Україні”.
Remnants, and things gathered from the debris and carnage all around, were placed on a tire from some type of vehicle. I can see it is a tire. I also see, I recognize, cell phones – is it too much to image they were in someone’s hands, a person’s hands, one second before the explosion? Talking to friends, a wife telling a husband the price of meat is just too high, others…a business call, a daughter to her father, that, no, her older brother had not yet been able to come… A passport. Can you find it? A Ukrainian passport. I think a checkbook. Purses, of course. Can you count them? Perhaps a wallet, a coin purse, and ID card. A case, yes, can be made that not all the cell phones were in the hands of breathing, talking, loving human beings. Ok, granted. Perhaps blown out of the purses. Maybe some of the other things too.
Залишки та речі, зібрані з уламків та різанини навколо, були поміщені на колесо від якогось транспортного засобу. Я бачу, що це шина. Я також бачу, я впізнаю, мобільні телефони – чи не забагато уявляти, що вони були в чиїхось руках, у людини, за секунду до вибуху? Розмовляючи з друзями, дружина каже чоловікові, що ціна на м’ясо занадто висока, інші… Діловий дзвінок, донька батькові, що, ні, старший брат ще не зміг приїхати… Закордонний паспорт. Чи можете ви їх порахувати? Можливо, гаманець, гаманець для монет і посвідчення особи. Так, можна припустити, що не всі мобільні телефони були в руках дихаючих, розмовляючих, люблячих людей. Гаразд, звичайно. Можливо, вилетів з гаманців. Можливо, ще якісь речі.
I know people, many people, who have things such as these. I have a few myself. I would probably recognize the people who had these possessions with them as people I know from somewhere, perhaps from just down the street.
Я знаю людей, багатьох людей, які мають такі речі. У мене самого є кілька. Я б, мабуть, впізнав би людей, які мали це майно з собою, як людей, яких я знаю звідкись, можливо, просто з вулиці.
And then…did you find the image of a portion of a white plastic bag in the upper right corner as ominous as I did, once its presence registered with me? For I was initially just focused on the items on the tire, the “extra” debris of the human lives violently, instantly, blown away and perhaps dismembered. For there is, yes, something in the bag, a limb perhaps? Perhaps a remnant of a limb, or a small limb, as of that of a child?
А потім… Чи здалося вам зображення частини білого поліетиленового пакета у верхньому правому куті таким же зловісним, як і мені, коли його присутність була зареєстрована у мене? Бо спочатку я був зосереджений лише на предметах на шині, на «зайвих» уламках людських життів, які бурхливо, миттєво здуваються і, можливо, розчленовуються. Бо так, у сумці щось є, можливо, кінцівка? Можливо, залишок кінцівки або маленької кінцівки, як у дитини?
When we consider the war, and our support of Ukraine and the Ukrainian people, we should not, actually must not, initially consider the war in terms of what is happening or not happening in our nation or government, but we must take photos such of this – images of the real war against the Ukrainians, against people just like us – and consider them within our souls, within the recesses of our being where we as humans deeply reside. For we know these people, these persons, created in the image and likeness of God, and here destroyed in Hroza – the village has a name, as did those slaughtered – by the darkness of the evil and hatred within the hearts of godless men, a darkness fully residing and springing from a deep, abiding, and seething hatred of God.
Коли ми думаємо про війну і нашу підтримку України та українського народу, ми не повинні, насправді не повинні, спочатку розглядати війну з точки зору того, що відбувається чи не відбувається в нашій країні чи уряді, але ми повинні фотографувати такі фотографії – образи справжньої війни проти українців, проти таких же людей, як ми – і розглядати їх у своїй душі, у глибинах нашого буття, де ми, як люди, глибоко живемо. Бо ми знаємо цих людей, цих осіб, створених за образом і подобою Божою, і тут зруйнованих у Грозі – село має назву, як і вбиті – темрявою зла і ненависті в серцях безбожників, темрявою, що повністю живе і виростає з глибокої, постійної і вируючої ненависті до Бога.
I think of the child, the boy, for yes, I am a sucker for children, and we lost an infant son, and I have young grandchildren, and I think of them in terms of Hroza. For here, I see them, and feel deep inside my soul their lifeless and mangled bodies zipped in the plastic of the white body bag. The boy had a mother and father. The father and mother had a son. Gone. Can’t ever come back.
Я думаю про дитину, про хлопчика, бо так, я лох для дітей, і ми втратили маленького сина, і в мене є маленькі онуки, і я думаю про них з точки зору Грози. Бо тут я бачу їх і глибоко в душі відчуваю їхні бездиханні, покалічені тіла, застебнуті в пластик білого мішка для трупів. У хлопчика були мати і тато. У батька і матері народився син. Пішов. Ніколи не можу повернутися.
And from this is where I pray for Ukraine, and from where my support for the Ukrainian people springs. And you? We all know those who were at the market and café that day, for we have all been there ourselves.
І саме звідси я молюся за Україну, і звідси походить моя підтримка українського народу. А ви? Ми всі знаємо тих, хто був на базарі та в кафе того дня, бо всі ми самі там були.
I believe I must speak – write – to assert and defend the rights and good of others, the oppressed and defenseless, when I need to, when I should – when I am moved by the Holy Spirit. For to see this and be silent makes me factually complicit in evil, and deeply in my own mind and soul. And I would not, and I could not, fulfill the two Great Commandments of loving God with my whole strength, mind, heart and soul, and of loving my neighbor – those created in the image and likeness of God – as myself, if I do not obey Micah 6:8 – “He has told you, oh man, what is good; and what does the Lord require of you, but to do justice, to love kindness, and to walk humbly with your God?”
Я вважаю, що маю говорити – писати, – щоб відстоювати і захищати права і добро інших, пригноблених і беззахисних, коли мені це потрібно, коли я повинен – коли я відчуваю спонукання Святого Духа. Бо бачити це і мовчати робить мене фактично співучасником зла, причому глибоко в моєму розумі та душі. І я не хотів би, і не міг, виконати дві Великі Заповіді: любити Бога всією силою, розумом, серцем і душею, і любити ближнього мого – тих, що створені за образом і подобою Божою – як самого себе, якщо я не буду слухатися Михея 6:8 – «Він сказав тобі, чоловіче, що добре; І чого вимагає від вас Господь, як не чинити справедливість, любити милосердя і ходити смиренно з вашим Богом?”
***
To View all Postings on Ukraine, Please Use the Link Below
Для перегляду всіх публікацій по Україні, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче
Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees
To view all posts in the Moments of Seeing & Occasional Pieces, please use the link below.
Щоб переглянути всі дописи в рубриці “Моменти бачення” та “Випадкові твори”, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче.
Moments of Seeing & Occasional Pieces – Writing In The Shade Of Trees
To View all posts in the Thoughts & Notes on Current Issues, History, Church, Politics & Anything & Everything Pertaining to Them All, please use the link below.
Щоб переглянути всі дописи в розділі «Думки та нотатки» з актуальних питань, історії, церкви, політики та всього, що стосується їх усіх, скористайтеся посиланням нижче.
***
Thank you, Chris, for this touching remembrance of the terrible suffering of the Ukrainian people. They are fighting not just for their homeland and their freedom but for all of us. If Putin prevails, the rest of Eastern Europe will be threatened, and democracy will be weakened not just in Europe but all over the world. My heart goes out to these poor people!