Near to Where I Sit, are the Handmade Flowers, One Yellow and One Blue, the Colors of the Flag of Ukraine, Bought from a Young Woman Sitting on the Sidewalk, Late at Night in Mexico City & Email from Igor on the Second Anniversary of the Russian Invasion and War.
Неподалік від того місця, де я сиджу, лежать квіти ручної роботи, один жовтий і один синій, кольори прапора України, куплені у молодої жінки, яка сидить на тротуарі, пізно ввечері в Мехіко, та електронний лист від Ігоря на другу річницю російського вторгнення та війни.
***
The winter sun, in the late afternoon as the sun begins to lower, graces our windows facing west with a dazzling, almost blinding white light as it floods through the leafless tree by the driveway, brilliantly illuminating the three handmade flowers we bought late at night in Mexico City from a young woman sitting with her flowers on the sidewalk surrounded by her three young sons hovering and encircling around her like electrons around the nucleus of an atom, their gentle mother the center of their world.
Зимове сонце пізно вдень, коли сонце починає опускатися, прикрашає наші вікна, що виходять на захід, сліпучим, майже сліпучим білим світлом, яке ллється крізь безлисте дерево біля під’їзду, яскраво освітлюючи три квіти ручної роботи, які ми купили пізно ввечері в Мехіко у молодої жінки, яка сидить зі своїми квітами на тротуарі в оточенні своїх трьох маленьких синів, які ширяють і кружляють навколо неї, як електрони навколо ядро атома, їхня ніжна мати, центр їхнього світу.
I choose from the colors she offered – the blue and yellow, the colors of the flag of Ukraine, to commemorate the country invaded by Russia about two months before our visit to Mexico, and because the flowers came three for a very reasonable price, I chose the pink just because it was such a pretty color and it reminded me of the young woman as she looked up from her flowers and smiled gently.
Я вибираю з кольорів, які вона запропонувала – синій і жовтий, кольори прапора України, щоб відзначити країну, в яку вторглася Росія, приблизно за два місяці до нашого візиту до Мексики, і оскільки квітів було три за дуже розумну ціну, я вибрав рожевий лише тому, що це був такий гарний колір, і він нагадав мені молоду жінку, коли вона відвела очі від своїх квітів і ніжно посміхнулася.
When we arrive back home from Mexico, so that I would think of Ukraine and our friends suffering through the assault and destruction from the skies – and the gentle woman sitting on the sidewalk in Mexico City – in the family room, I deliberately arranged the blue and yellow and pink flowers in a now slightly dusty old flower arrangement that I had placed on the buffet that my dad built, sitting near the old heavy maple dining room table from the house I grew up in, long ago, the flower arrangement, a gift from a friend who found it years ago at one of his perennial Saturday morning estate sale expeditions, because he thought it would look wonderful in our house, which it did. And when I am sitting at the maple wood table, writing, or reading, I occasionally look up, to rest my mind, or to again think through something I am writing, and my eyes, after a time, always come to gaze upon the flowers from Mexico City.
Коли ми повернемося додому з Мексики, щоб я подумав про Україну та наших друзів, які страждають від нападу та руйнувань з неба – і про ніжну жінку, яка сидить на тротуарі в Мехіко – у сімейній кімнаті, я навмисно розклав сині, жовті та рожеві квіти в тепер трохи запорошену стару квіткову композицію, яку я поставив на буфет, який побудував мій тато. сидячи біля старого важкого кленовий обідній стіл з будинку, в якому я виріс, давним-давно квіткова композиція, подарунок від друга, який знайшов його багато років тому в одній зі своїх багаторічних суботніх ранкових експедицій з продажу маєтків, тому що він думав, що він чудово виглядатиме в нашому домі, що він і зробив. І коли я сиджу за столом з кленового дерева, пишу або читаю, я час від часу дивлюся вгору, щоб відпочити або знову обміркувати те, що я пишу, і мої очі через деякий час завжди дивляться на квіти з Мехіко.
Over this last month, as I knew the second-year anniversary (is this really the right word?) of the Russian invasion was coming upon us, I had written twice to my close friends in Ukraine, asking how they were, asking for photos, testimonies, hoping to hear something from them. For with my “Ukrainian” posts, I always like to present news and thoughts from my friends so that I can make real their plight and fears and hopes in their own words to my readers, to make them real persons of flesh and spirit, so that my audience can understand the impact of this cruel and constantly lengthening war upon them and their families – wives and children – who among all my friends’ children, range from Maria, a precious little down syndrome girl, now a year and a few months old, to young adults, and literally all ages in between. I write of them so my readers can connect and understand them as persons with families just as us. And this is as it should be, as I know I can never be one of those who turn my eyes away from children, the children of others, as it now seems many among us so easily do.
За цей останній місяць, як я знав, другий рік (невже це правильне слово?) російського вторгнення, я двічі писала своїм близьким друзям в Україні, питаючи, як у них справи, просячи фотографії, свідчення, сподіваючись щось від них почути. Бо своїми «українськими» дописами я завжди люблю викладати новини та думки від своїх друзів, щоб усвідомити їхнє тяжке становище, страхи та надії в свої власні слова до моїх читачів, щоб зробити їх реальними особами з плоті та духу, щоб моя аудиторія могла зрозуміти вплив цієї жорстокої та постійно тривалої війни на них та їхні сім’ї – дружин та дітей, – які серед усіх дітей моїх друзів – починаючи від Марії, дорогоцінної дівчинки з синдромом Дауна, якій зараз рік і кілька місяців, молодим людям і буквально будь-якого віку між ними. Я пишу про них, щоб мої читачі могли об’єднатися і зрозуміти їх як таких же людей, які мають сім’ї, як і ми. І так і має бути, бо я знаю, що ніколи не зможу бути одним із тих, хто відвертає свій погляд від дітей, дітей інших, як це зараз здається багатьом серед нас.
***
And then, just today, Saturday, February 24, I received the email below from my friend, Igor.
І ось, якраз сьогодні, в суботу, 24 лютого, я отримав листа нижче від мого друга Ігоря.
Dear brother Chris,
Дорогий брате Крісе!
Thank you so much for your letter, your prayers for us, and your loving Christian heart.
Щиро дякую Вам за Ваш лист, Ваші молитви за нас і Ваше любляче християнське серце.
By the grace of the Lord, He keeps us and our families and churches safe. Although, as you know, the war has entered a long phase with no tangible improvements. Nevertheless, we pray and trust in the Lord that He alone can end the war in one day, just as it began. By the way, today is precisely the second anniversary of the beginning of the war.
Благодаттю Господньою Він оберігає нас, наші сім’ї та церкви. Хоча, як відомо, війна перейшла в тривалу фазу без відчутних покращень. Тим не менш, ми молимося і віримо в Господа, що тільки Він може закінчити війну за один день, як вона почалася. До речі, сьогодні якраз друга річниця початку війни.
Yesterday, when I was driving to Kyiv from Chernihiv, I remembered the time precisely two years ago when, after the war began, I had to go from Kyiv to Chernihiv to my family because Russian troops had already covered a lot of territory. On February 24, 2022, they were already standing in the suburbs of Chernihiv. Yesterday, I was driving along the road and noticed that they were still dismantling the rubble of houses that were destroyed by shelling two years ago. I also noticed marks on the asphalt from Russian missiles. A thicker asphalt layer covers these traces, but they are still visible. Many things here remind us of the war, and I think they will continue to do so for a long time.
Вчора, коли я їхав до Києва з Чернігова, я згадав той час рівно два роки тому, коли після початку війни мені довелося їхати з Києва до Чернігова до сім’ї, бо російські війська вже охопили велику територію. 24 лютого 2022 року вони вже стояли у передмісті Чернігова. Вчора я їхав дорогою і помітив, що вони ще розбирають завали будинків, які були зруйновані обстрілами два роки тому. Також помітив сліди на асфальті від російських ракет. Більш товстий шар асфальту прикриває ці сліди, але їх все одно видно. Багато речей тут нагадують нам про війну, і я думаю, що вони ще довго це робитимуть.
I’m sorry I didn’t find time to take photos. I want to make good ones. I remember it’s my responsibility.
Вибачте, що не знайшов часу на фото. Я хочу робити хороші. Я пам’ятаю, що це моя відповідальність.
Thank you again for your prayers and for worrying about us.
Ще раз дякую за ваші молитви і за те, що турбуєтеся про нас.
It is by God’s grace,
Це з Божої ласки,
Igor Ігор
***
So here we are, and the third year of the war begins. The Ukrainian people do not want to merely exist and fade under Russian domination. They did not start or provoke this war. They want to continue as a separate nation, as a people, with their own language and culture. They want a future of peace for their children. They want to live and thrive as Ukrainians. If any doubt this, to inform your heart and mind in truth, just ask them, or begin to listen to those who have.
Ось ми і приїхали, і починається третій рік війни. Український народ не хоче просто існувати і згасати під російським пануванням. Вони не починали і не провокували цю війну. Вони хочуть існувати як окрема нація, як народ, зі своєю мовою та культурою. Вони хочуть мирного майбутнього для своїх дітей. Вони хочуть жити і процвітати як українці. Якщо хтось сумнівається в цьому, щоб повідомити своє серце і розум по правді, просто запитайте їх або почніть слухати тих, хто має.
***
To View all Postings on Ukraine, Please Use the Link Below
Для перегляду всіх публікацій по Україні, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче
Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees
***
I get a firsthand feeling of what is going in in Ukraine when I read your works. They are in my daily prayers. Mexico City is definitely unique. I hear it is quite different from what I remember living there as a child. Some of my memories: the aroma of fresh crusty bread, the indigenous people up early out selling their wares. Me walking along hurriedly next to my grandma on our way to the bank or post office. She built three houses, so she was a pretty busy lady. She was the contractor too! Playing on the courtyard of our vecindad with my cousins. Their mom worked so they had really cool toys. They were two boys, Chucho and Fernando. I did not care that their toys were for boys. Those are some of my fondest memories. Keep writing.