A Happy, Spirited Four-Year-Old Beams Proudly as She Pushes Her Own Pram

Щаслива, енергійна чотирирічна дитина гордо сяє, штовхаючи своїх

***

(I previously published this posting in July 2022. As my readership in Ukraine has increased to second in national number, I came back to this one to add the Ukrainian translation, as I am adding the translation to all of the postings dealing with Ukraine that were previously published without it. This posting is still very emotional for me, perhaps even more so than when originally published, for the sorrow portrayed in this posting has been multiplied many times over since July 2022. And then after reading it over again a few times, I decided to reconstruct certain parts of it and add more photos to increase its poignancy and power, as the cruel and godless war, with its destruction and death, is still being visited upon the lives of the Ukrainians and their nation.)

(Раніше я публікував цю публікацію в липні 2022 року. Оскільки моя читацька аудиторія в Україні зросла до другої за національною кількістю, я повернувся до цього, щоб додати український переклад, оскільки додаю переклад до всіх публікацій, що стосуються України, які раніше публікувалися без нього. Ця публікація все ще дуже емоційна для мене, можливо, навіть більше, ніж коли вона була опублікована спочатку, оскільки смуток, зображений у цій публікації, багаторазово збільшився з липня 2022 року. А потім, перечитавши її ще кілька разів, я вирішив реконструювати певні її частини і додати більше фотографій, щоб збільшити її гостроту і міць, оскільки жорстока і безбожна війна, з її руйнуваннями і смертю, все ще відвідує життя українців та їхньої нації.)

***

As a writer, I always have to make decisions not only on what to write about, but how I will write about the subject, what I will emphasize, where I am going with a piece, and what I will include and how I will end it.

Як письменник, я завжди повинен приймати рішення не тільки про те, про що писати, але і про те, як я буду писати про цю тему, на чому я буду наголошувати, куди я йду з твором, і що я включу і як я закінчу це.

One of the first decisions I had to make was which public photo to use as the featured photo – the one of Liza pushing her black and pink pram, or the one with the pram crushed, broken, and bloodied after the missile hit, or one of the ones taken before this day, such as the one of both mother and daughter in beautifully matching lavender outfits for a special day or event unknown to me, that one so illustrative of this mother’s care, and tender love for, and endless joy in her daughter – and with such a photo, who can resist while gazing at it just smiling in thankfulness for such a rare and wonderful display of gentle love in our present day.  I chose the photo that had both. I later then decided to add a few of the other photos within the text of this posting.

Одне з перших рішень, яке мені довелося прийняти, полягало в тому, яку публічну фотографію використовувати як вибрану фотографію – ту, на якій Ліза штовхає свою чорно-рожеву коляску, або ту, на якій коляска розчавлена, зламана і закривавлена після влучання ракети, або одну з тих, що були зроблені до цього дня, наприклад, фотографія матері та дочки в красиво підібраних лавандових нарядах для особливого дня чи події, невідомої мені, той такий ілюстративний і про турботу цієї матері, і ніжну любов до, і нескінченну радість у її дочці – і з такою фотографією, хто може встояти, дивлячись на неї, просто посміхаючись у вдячності за такий рідкісний і чудовий прояв ніжної любові в наші дні.  Я вибрав фотографію, на якій було обидва. Пізніше я вирішив додати кілька інших фотографій у текст цієї публікації.

An hour or so later she was dead, her short life brought to a brutal end by a Russian missile, the pink buggy overturned in the street and mottled with the little girl’s blood, next to her lifeless body.

Приблизно через годину вона була мертва, її коротке життя жорстоко закінчилося російською ракетою, рожевий баггі перекинувся на вулиці і поцяткований кров’ю маленької дівчинки поруч з її бездиханним тілом.

With this little girl, many of these decisions on writing were easy, for what was already there was so horribly true and sad – no, beyond sad, for there is so much more behind this, and beyond this – it is grief with a comprehension so immediate and deep that it drives the mind into a numbing incomprehension, yes, and the silent wailing of the soul, seeming to last multiple lifetimes, is a heightened continuous profound weeping encompassing the entire age and sage of humankind, a supplication and a crying out to the Lord.

З цією маленькою дівчинкою багато з цих рішень щодо письма були легкими, бо те, що вже було, було таким жахливо правдивим і сумним – ні, поза сумним, бо за цим стоїть набагато більше, а поза цим – це горе з розумінням настільки безпосереднім і глибоким, що воно заганяє розум у заціпеніле нерозуміння, так, і тихий плач душі, який, здавалося б, триває кілька життів, є посиленим безперервним глибоким плачем, що охоплює весь вік і мудрець людства, благанням і воланням до Господа.

Shortly before the missiles struck, Irina had posted a video online.  It was a beautiful sunny day and little Liza was smiling, pushing her pink chair in front of her, as they chatted about heading to see her speech therapist.

Незадовго до удару ракет Ірина опублікувала відео в мережі.  Це був прекрасний сонячний день, і маленька Ліза посміхалася, штовхаючи перед собою рожевий стілець, коли вони базікали про те, щоб відправитися до логопеда.

“Liza was very cheerful, she loved coming to us.  She was a very kind child.  For her mother, she was the whole meaning of her life.  She loved her madly.  I can’t even imagine what a tragedy it is for the family,” Valeriia Korol told the BBC.

«Ліза була дуже веселою, вона любила приходити до нас.  Вона була дуже доброю дитиною.  Для матері вона була цілим сенсом свого життя.  Вона шалено любила її.  Я навіть не уявляю, яка це трагедія для сім’ї”, – сказала Валерія Король BBC.

And part of the personal shock and grief that pierced me was how much the love between the mother, Dmytrieva, and her daughter, Liza, glowed within the photos – within every photo taken – and how at times the mother so enjoyed dressing herself and her daughter in fun, colorful ways to celebrate their joy and life together – and how both of these so reminded me of one of my own daughters and her daughter, one of my cherished young grandchildren.  These feelings, these emotions and griefs, one cannot escape, for the love already within a person, will flow, or here bleed, for that which is already known and experienced, the love for one child well-known and loved, conferred easily and without thought or will upon another precious child.

І частиною особистого шоку та горя, які мене пронизали, було те, наскільки любов між матір’ю Дмитрієвою та її дочкою Лізою світилася на фотографіях – у кожній зробленій фотографії – і як часом матері так подобалося одягатися собі та дочці весело, барвисто святкувати їхню радість та спільне життя – і як це так нагадувало мені одну з моїх власних дочок та її дочку, один з моїх улюблених маленьких онуків. Цих почуттів, цих емоцій і скорбот не уникнути, бо любов, яка вже є в людині, потоне, або тут кровоточить, за те, що вже відомо і пережите, любов до однієї дитини, добре знайомої і коханої, дарованої легко і без думки чи волі іншій дорогоцінній дитині.

Dmytrieva gave birth to her only daughter when she was 29.  The girl was born with a heart defect but doctors saved her.  She also suffered from Down syndrome.

Дмитрієва народила єдину доньку, коли їй було 29 років.  Дівчинка народилася з пороком серця, але лікарі врятували її.  Вона також страждала синдромом Дауна.

“Liza was a sunny baby,” her great-aunt recalled.  “They say that these children do not understand or know how to do everything.  But this is not true.  She was a very bright child.  She knew how to draw, spoke, always helped adults and always smiled.  Always cheerful.”

“Ліза була сонячною дитиною”,—згадувала її двоюрідна тітка.  «Кажуть, що ці діти не розуміють і не вміють все робити.  Але це не так.  Вона була дуже яскравою дитиною.  Вона вміла малювати, говорила, завжди допомагала дорослим і завжди посміхалася.  Завжди веселий”.

For her mother, Liza was the greatest gift of her life.

Для матері Ліза стала найбільшим подарунком у своєму житті.

And, then as a writer, how do I pick the quotes from the various news sources?  Why even write about this little girl as she was already widely covered in the media?  And why even publish anything that I wrote, for it was after I had prepared my first drafts for this posting, that I learned that she was already a charming social media presence – good for her and her mother!  I wasn’t going to add anything to her story.

І тоді, як письменнику, як мені вибрати цитати з різних джерел новин?  Навіщо взагалі писати про цю маленьку дівчинку, як вона вже широко висвітлювалася в засобах масової інформації?  І навіщо взагалі публікувати все, що я написав, адже саме після того, як я підготував свої перші чернетки для цієї публікації, я дізнався, що вона вже була чарівною присутністю в соціальних мережах – добре для неї та її матері!  Я не збирався нічого додавати до її історії.

Earlier pictures show the mum holding her daughter, Liza, who was reported to have Down’s Syndrome as well as arthritis in one leg.  This year, Irisha posted on social media about her hopes of holding a birthday party for Liza for the first time in two years.  “I am hoping her fifth birthday will give us a chance,” she said.

На попередніх знімках видно, як мама тримає на руках свою дочку Лізу, у якої, як повідомлялося, синдром Дауна, а також артрит однієї ноги.  Цього року Іріша написала в соціальних мережах про свої надії вперше за два роки провести день народження Лізи.  “Я сподіваюся, що її п’ятий день народження дасть нам шанс”, – сказала вона.

I write this as a writer and yet just as a person, because of how deeply this little girl’s death touched me.  And I know if I was in Vinnytsia, I would be one of those folks coming to the site of the missile blast, knowing that I could probably not go to the place where the pink and black pram came to a rest as I believe it is being treated as a crime scene, which it is, but I would bring a teddy bear and maybe a book, something that has always been precious to me even as a young child, to leave them where I could, where all the other little gifts and tributes are laid, an act which for me, is helping to lay Liza to rest, if only in my heart.  This is why I wrote this; it was a burden of my heart.

Я пишу це як письменник і водночас як людина, через те, як глибоко смерть цієї маленької дівчинки зворушила мене. І я знаю, що якби я був у Вінниці, я був би одним з тих людей, які приїжджають на місце вибуху ракети, знаючи, що я, мабуть, не зможу поїхати туди, де відпочивала рожево-чорна коляска, оскільки вважаю, що до неї ставляться як до місця злочину, а це таке, але я б приніс плюшевого ведмедика і, можливо, книгу, те, що завжди було для мене дорогоцінним навіть у дитинстві, залишити їх там, де я міг, де покладені всі інші маленькі дари та данини, вчинок, який для мене допомагає покласти Лізу на спокій, хоча б у моєму серці.  Ось чому я написав це; Це був тягар мого серця.

In a haunting final video the mother shared on her Instagram, she smiles at the camera as she films herself and her young daughter, who pushes a pram.  The mum wears white trousers and a blouse, while her daughter wears white trousers and a blue denim jacket.

У переслідуючому останньому відео, яким мати поділилася у своєму Instagram, вона посміхається на камеру, знімаючи себе та свою маленьку дочку, яка штовхає коляску.  Мама носить білі штани і блузку, а дочка – білі штани і синю джинсову куртку.

On a strip of grass in front of the smashed, charred remains of the Jubilee department store there is a pink pushchair lying on its side, smeared with blood.

На смужці трави перед розбитими, обгорілими залишками універмагу «Ювілейний» лежить на боці рожева коляска, вимазана кров’ю.

This is the third posting I have written concerning children, little girls in Ukraine, the second one on the death of a child.  I had three little girls of my own and I have two little girl grandchildren, so perhaps this is why I am so sensitive to the Russians killing children in the Ukraine, and why these are so devastatingly troubling for me.  For with this little girl, as soon as I saw a photo of her, I knew how precious she was in the sight of her mother, and now many, and in the sight of the Lord.  And suddenly she was gone.

Це вже третій пост, який я написав про дітей, маленьких дівчаток в Україні, другий про смерть дитини.  У мене було три власні маленькі дівчинки і двоє маленьких онуків, тому, можливо, саме тому я так чутливо ставлюся до росіян, які вбивають дітей в Україні, і чому це так руйнівно турбує мене. Бо з цією маленькою дівчинкою, як тільки я побачив її фотографію, я зрозумів, якою дорогоцінною вона була в очах своєї матері, а тепер і багатьох, і в очах Господа.  І раптом її не стало.

A pram that resembled the little girl’s was later photographed on its side outside the building hit by the rocket strike.  Other images showed what appeared to be the same pram with a child’s body lying beside it.

Дитяча коляска, схожа на дитячу дівчинку, пізніше була сфотографована на боці біля будівлі, яка постраждала від ракетного удару.  Інші зображення показали ту саму дитячу коляску з тілом дитини, що лежить поруч.

The mother was also severely injured and may or may not recover from her wounds, it is unknown at this time, but it seems that the medical staff, for fear of the effect it may have on her, are not telling her that her daughter, Liza was killed, the daughter that she loved and cared for, a little girl, as reported, with Down syndrome and arthritis in one leg, but who, as taught to by her mom, loved life and those around her.  And perhaps at some point now, the deepest grief of all will begin and then remain – for how will Liza’s mother survive now that the love of her life has been brutally taken from life and her. 

Мати також була серйозно поранена і може оговтатися або не оговтатися від ран, наразі невідомо, але, схоже, медичний персонал, побоюючись наслідків, які це може мати на неї, не говорить їй, що її дочка Ліза була вбита, дочка, яку вона любила і про яку піклувалася, маленька дівчинка, як повідомляється, з синдромом Дауна і артритом на одній нозі, але яка, як вчила її мама, любила життя і оточуючих. І, можливо, в якийсь момент почнеться і залишиться найглибше горе з усіх – бо як виживе мати Лізи тепер, коли любов всього її життя жорстоко відібрали у життя і у неї. 

After the explosion, the mother and daughter went in different directions.  Iryna, 33, went into a hospital’s intensive care unit while Liza went to a morgue.

Після вибуху мати і дочка розійшлися в різні боки.  33-річна Ірина потрапила до відділення інтенсивної терапії лікарні, а Ліза – до моргу.

“She remembered that she was reaching for her daughter, and Liza was already dead,” Iryna’s aunt, Tetiana Dmytrysyna, told The Associated Press on Friday.  “The mother was robbed of the most precious thing she had.”

“Вона згадала, що тягнеться до своєї дочки, а Ліза вже мертва”, – сказала тітка Ірини, Тетяна Дмитрисина.  «У матері вкрали найдорожче, що у неї було».

And now as a writer, I need to choose how to end this piece.  I could speak more of my grief and sorrow, or I could rail against the war and those behind this violence.  But with this one, I decided to end it with just one more short sentence.  The little girl’s name is Liza.

І тепер, як письменнику, мені потрібно вибрати, як закінчити цей твір.  Я міг би більше говорити про своє горе і горе, або я міг би виступити проти війни і тих, хто стоїть за цим насильством.  Але цим я вирішив закінчити це ще одним коротким реченням.  Маленьку дівчинку звуть Ліза.

***

To View all Postings on Ukraine, Please Use the Link Below

Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees

Для перегляду всіх публікацій по Україні, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче

Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees

To View all Postings in Thoughts & Musings on Writing, please use the link below.

Thoughts & Musings On Writing – Writing In The Shade Of Trees