Very Often our Electricity is Cut Off

Дуже часто у нас відключають електрику

I received an email with this photo of my friends in the first week of December.

Я отримав електронного листа з цією фотографією моїх друзів у перший тиждень грудня.

***

I was born and raised in the San Fernando Valley, and my permanent residence has always been within the confines of the sheltering mountains and hills that have created this storied landscape, a stretch of quintessential California, both celebrated and disparaged over the years in the lore of the development of Los Angeles.  And even though we now have family – grandchildren, daughters, sons-in-law, and siblings – spread from California to New York and multiple places in-between, my soul, after all these years, is still firmly rooted here, deep in the soil of California.

Я народився і виріс у долині Сан-Фернандо, і моє постійне місце проживання завжди було в межах прихованих гір і пагорбів, які створили цей поверховий пейзаж, ділянку типової Каліфорнії, яку протягом багатьох років відзначали і зневажали в історії розвитку Лос-Анджелеса. І хоча зараз у нас є сім’я – онуки, дочки, зяті та брати і сестри – поширена від Каліфорнії до Нью-Йорка і в кількох місцях між ними, моя душа, після всіх цих років, все ще міцно вкорінена тут, глибоко в каліфорнійському ґрунті.

And under the warm clear winter skies, the winter colors of California – the deepening oranges of the tangerines, tangelos, and Valencia and Navel oranges, and the increasingly glowing yellow of the lemons – always decorate, like Christmas ornaments, the evergreen citrus trees of my backyard, and all this while icy cold grips much of the rest of the nation.  And these colors of winter and the warmth of the sun – able here in December to deliciously play upon my exposed skin while I trim the roses without a shirt – all of which I grew up with, are truly part of my DNA, also creating, I am sure, my inborn aversion to even the thought of being out in the cold of ice and snow.

А під теплим чистим зимовим небом зимові кольори Каліфорнії – апельсини, що поглиблюються, мандарини, танжело, апельсини Валенсії та пупка, а також все більш сяючий жовтий лимонів – завжди прикрашають, як різдвяні прикраси, вічнозелені цитрусові дерева мого заднього двору, і все це, поки крижаний холод охоплює більшу частину решти нації.  І ці кольори зими і тепла сонця – здатні тут, у грудні, смачно грати на моїй відкритій шкірі, поки я обрізаю троянди без сорочки – все це я виросла, є справді частиною моєї ДНК, також викликаючи, я впевнений, мою вроджену відразу навіть до думки про перебування на холоді льоду та снігу.

Now, as the winter approaches Christmas, when I get up on a California cold winter morning, with the temperature in the house fallen during the night to the lower 60s°F, on my way down the hall towards the kitchen to hit the on button of the coffee maker, I pause at the end of the hall and easily turn on the heat to banish the chill from the house.  But of late, because of the ease with which I cope with our “cold”, I have had feelings, not so much of guilt, but of sadness and concern for all my friends in Ukraine, and by extension because of their plight, sadness for all the Ukrainian people and their families, and the children, experiencing darkness and cold and harm in this winter of war.

Тепер, коли наближається зима до Різдва, коли я встаю холодним зимовим ранком у Каліфорнії, коли температура в будинку впала вночі до нижніх 60 градусів F, на шляху вниз по коридору до кухні, щоб натиснути кнопку включення кавоварки, я роблю паузу в кінці залу і легко вмикаю тепло, щоб вигнати холод з дому. Але останнім часом, через легкість, з якою я справляюся з нашим «холодом», у мене з’явилися почуття не стільки провини, скільки смутку і турботи за всіх моїх друзів в Україні, а отже, через їхнє тяжке становище, смуток за весь український народ та його сім’ї, а також за дітей, які переживають темряву, холод і шкоду в цю зиму війни.

I have not been to Ukraine and all that I really have personally experienced of Ukraine were the photos our friends brought with them when they stayed with us – photos of their families, of public parks once the private grounds of noblemen, of boat rides on the river and lakes, and a calendar of photos of old Ukrainian churches presented to me with words of encouragement for me to come and visit and see all the beauty of their country for myself.  And over the years, because of my friend’s invitations and urgings, I had begun to consider visiting Ukraine, inwardly drawn to the country by the enticing words of those who truly loved their land.  And if I went, I would first make a pilgrimage to Auschwitz, then on to Kiev (the city not yet known to us as Kyiv), finally heading to St. Petersburg which I have always wanted to visit.  I now do not think Kyiv or St. Petersburg is possible, at least for a long while, but even when I was thinking of visiting, I never thought of traveling to visit them in the winter, as that, weather-wise, would have been for me just too formidably cold and unpleasant.

Я не був в Україні, і все, що я особисто пережив в Україні, – це фотографії, які наші друзі привезли з собою, коли вони зупинялися у нас, – фотографії їхніх сімей, громадських парків, колись приватних дворян, прогулянок на човнах по річці та озерах, а також календар фотографій старих українських церков, подарованих мені зі словами заохочення, щоб я прийшов відвідати і побачити все Краса своєї країни для себе. І з роками, завдяки запрошенням і закликам мого друга, я почав думати про те, щоб відвідати Україну, яку внутрішньо приваблюють в цю країну привабливі слова тих, хто по-справжньому любив свою землю.  І якби я поїхав, то спочатку здійснив би паломництво до Освенцима, потім до Києва (місто, ще не відоме нам як Київ), нарешті попрямував би до Санкт-Петербурга, який я завжди хотів відвідати.  Зараз я не думаю, що Київ чи Санкт-Петербург можливі, принаймні надовго, але навіть коли я думав про відвідування, я ніколи не думав їхати до них взимку, оскільки це, з точки зору погоди, було б для мене занадто грізно холодним і неприємним.

In Maxim’s email to me, he wrote:

В електронному листі Максим написав мені:

In the photo I sent, Alena and I are sitting in the dark, because very often our electricity is cut off.

На фото, яке я надіслала, ми з Оленою сидимо в темряві, тому що дуже часто у нас відключають електрику.

Since I received his email a couple of weeks ago, I went back to it periodically to again read his message and to again study the photo.  I thought my friends looked healthy, at least not malnourished from not having enough to eat, that together Maxim and his wife Alayna looked calm and peaceful and that their smiles were genuine and warm.  And upon Maxim’s face, I could still see traces of the humor and optimistic approach to life within him that always seemed fueled by his faith in Jesus.  And yet, I could see also signs of stress and uncertainty in his face, especially around and within his eyes, and after a few readings, I realized that when he wrote that they were sitting in the dark, that this meant they were also sitting in the cold.  I soon assumed they were always cold.

Оскільки я отримав його електронний лист пару тижнів тому, я періодично повертався до нього, щоб знову прочитати його повідомлення і знову вивчити фотографію.  Я думав, що мої друзі виглядають здоровими, принаймні не недоїдали від того, що їм не вистачало їсти, що разом Максим і його дружина Алайна виглядали спокійними і умиротвореними, а їхні посмішки щирими і теплими. І на обличчі Максима я все ще бачив сліди гумору та оптимістичного підходу до життя всередині нього, який, здавалося, завжди підживлювався його вірою в Ісуса.  І все ж я також бачив ознаки стресу і невпевненості на його обличчі, особливо навколо і всередині його очей, і після кількох прочитань я зрозумів, що коли він написав, що вони сидять у темряві, це означає, що вони також сидять на морозі.  Незабаром я зрозумів, що їм завжди холодно.

In March, when our friends from Ukraine would visit and stay with us for the church conference, there was still abundant citrus fruit on the trees, and the men seemed fascinated with the fruit, especially with the bright orange of the tangelos and tangerines still on the trees.  They especially loved the blood oranges and were always surprised at how the inside of the fruit was so dark and purplish.  I always had citrus fruit on the table for them for them to eat with their morning coffee before they left for the church conference, and also for the few occasions when I was able to make them Mexican breakfast burritos in the morning.  They loved the fruit.  I loved offering it to them.  I believe the citrus fruit is one of their best memories of my backyard and California.

У березні, коли наші друзі з України відвідували і залишалися з нами на церковній конференції, на деревах все ще було багато цитрусових, і чоловіки, здавалося, були зачаровані плодами, особливо яскравим апельсином танжело та мандаринів, які все ще лежали на деревах.  Вони особливо любили криваві апельсини і завжди дивувалися тому, як внутрішня частина фрукта була такою темною і пурпурною. У мене завжди були цитрусові на столі, щоб вони їли з ранковою кавою перед від’їздом на церковну конференцію, а також для тих небагатьох випадків, коли я міг приготувати їм мексиканські буріто на сніданок вранці.  Вони любили фрукти.  Я любив пропонувати це їм.  Я вважаю, що цитрусові – один з найкращих спогадів про мій задній двір і Каліфорнію.

And, now, as I gaze upon the ripening citrus of my trees, I am even more cognizant of the winter descending upon Ukraine, and I assume there are great challenges among our friends in Ukraine in just trying to keep themselves and all of their children warm.  Maxim’s children are all teenagers, but some of the other men have very young children and there is one baby now only about three months old.  Perhaps the younger children will remember being bundled up in lots of clothes and blankets and that their parents at times held them close to keep them warm.  But the very young, the baby, will not have any memory of these times, but they will hear of these events in the years to come, when these details of their early family life during this cruel war brought upon Ukraine, will be passed down to them as they grow older. 

І тепер, коли я дивлюся на дозріваючі цитрусові моїх дерев, я ще більше усвідомлюю зиму, що насувається на Україну, і я припускаю, що серед наших друзів в Україні є великі виклики в тому, щоб просто намагатися зігріти себе та всіх своїх дітей.  Діти Максима всі підлітки, але деякі інші чоловіки мають дуже маленьких дітей, і одній дитині зараз лише близько трьох місяців. Можливо, молодші діти пам’ятають, як їх закутали у багато одягу та ковдр, і що їхні батьки іноді тримали їх поруч, щоб зігріти.  Але зовсім маленька, дитина, не матиме жодної пам’яті про ці часи, але вони почують про ці події в найближчі роки, коли ці подробиці їхнього раннього сімейного життя під час цієї жорстокої війни, яку принесла Україні, будуть передані їм, коли вони подорослішають. 

Ah, so many family memories in the making, memories of the family coping and surviving together, memories of emerging strength and of expressed love and caring, all against the backdrop of the cold and darkness of the war upon Ukraine – a cold and darkness designed soon to deepen and envelope even more of the life of Ukraine.  However, because of their faith, and because of the love among all the families of our friends, the light of the gospel and the warmth of their mutual caring and love will help sustain them through this darkening winter of war and uncertainty.

Ах, так багато сімейних спогадів у процесі створення, спогадів про те, як сім’я справляється і виживає разом, спогади про нову силу, виражену любов і турботу, все це на тлі холоду і темряви війни проти України – холоду і темряви, покликаних незабаром поглибити і огорнути ще більше життя України. Однак завдяки їхній вірі і любові між усіма сім’ями наших друзів світло євангелії і тепло їхньої взаємної турботи і любові допоможуть підтримати їх у цю похмуру зиму війни і невизначеності.

***

Earlier this year in April, I wrote of Alexei, Maxim’s son, and the changes in his life with the war – Alexei, One of Thousands of Others Just Like Him. | Writing In The Shade Of Trees

На початку цього року в квітні я писав про Олексія, сина Максима, і зміни в його житті з війною –

In his email message to me, Maxim also spoke of his son, Alexei, who was turning nineteen a little more than a week before I published this post.

У своєму електронному повідомленні мені Максим також розповів про свого сина Олексія, якому трохи більше ніж за тиждень до того, як я опублікував цей пост, виповнилося дев’ятнадцять.

On the 17th of December my son will be 19 years old and I would like us to take a photo of my family together.  I will be able to send it to you.

17 грудня моєму синові виповниться 19 років, і я хотіла б, щоб ми разом сфотографували мою сім’ю.  Я зможу надіслати його вам.

When I read this part of his message, I thought of Maxim, looking towards the future, at least the near future, as he wrote of his son’s coming birthday, and how he wanted to take a family photo.  I thought how “normal” this is, and how indicative it is of Maxim’s love of his family and his joy as a father in celebrating simple happy family times together – just as they as a family had celebrated in happier times less than a year ago.  And I think I understand Maxim’s mind and heart on this matter, for even in this most difficult of times for Ukraine, these simple joys of family life for him are centered in his trust in God, his love of his family and love for all – his neighbors – in his orbit, and his abiding hope for life, the good of his family, and for Ukraine’s future.  

Коли я прочитала цю частину його послання, я подумала про Максима, який дивиться в майбутнє, принаймні в найближче майбутнє, як він писав про майбутній день народження сина і про те, як він хотів зробити сімейне фото.  Я подумав, наскільки це «нормально» і як це свідчить про любов Максима до своєї сім’ї та його радість як батька від святкування простих щасливих сімейних часів разом – так само, як вони як сім’я святкували щасливіші часи менше року тому. І я думаю, що розумію розум і серце Максима в цьому питанні, бо навіть у цей найважчий для України час ці прості радості сімейного життя для нього зосереджені на його довірі до Бога, любові до своєї сім’ї та любові до всіх – ближніх – у своїй орбіті та його незмінній надії на життя, добра його родини та майбутнього України.

And, yet, I’m sure it is worrisome and tiring for him always having to think of and calculate the best way to keep his family safe, especially in the circumstances of this war over which he has no control.  I admire Maxim for living his life for his family as “normally” as possible under these difficult circumstances, circumstances frankly I hope that my family and I will never have to endure.  I admire his fortitude, strength, and even bravery, virtues that Maxim would not necessarily attribute to himself, but rather I think he views the way he now lives and operates, just as the best way for him to live successfully for the good of his family within and during the war.  

І все ж, я впевнений, що це викликає занепокоєння і втому для нього, коли йому завжди доводиться думати і розраховувати найкращий спосіб убезпечити свою сім’ю, особливо в обставинах цієї війни, над якою він не має контролю.  Я захоплююся Максимом за те, що він прожив своє життя для своєї сім’ї максимально «нормально» в цих складних обставинах, обставинах, чесно кажучи, сподіваюся, що мені і моїй родині ніколи не доведеться терпіти. Я захоплююся його стійкістю, силою і навіть хоробрістю, чеснотами, які Максим не обов’язково приписує собі, а скоріше я думаю, що він розглядає те, як він зараз живе і діє, так само, як найкращий спосіб для нього успішно жити на благо своєї сім’ї під час і під час війни.

Maxim and Alena wait while they sit in the darkness of their apartment, waiting for the electricity to come back on, or for the light of the morning to come through their windows and upon them, all the while holding to the light they have in Christ and the gospel.  And the morning light of dawn on Christmas Day, will have great meaning for them, and all of Ukraine, and I am reminded of the lyrics from “O Holy Night”:

Максим і Олена чекають, поки вони сидять у темряві своєї квартири, чекаючи, поки знову ввімкнеться електрика або коли ранкове світло проникне через їхні вікна і на них, весь час тримаючись за світло, яке вони мають у Христі та Євангелії.  І ранкове світанок на Різдво Христове матиме велике значення для них, і для всієї України, і мені пригадується текст пісні “О свята ніч”:

Oh holy night, the stars are brightly shining
It is the night of our dear Savior’s birth
Long lay the world in sin and error, pining
‘Till he appeared and the soul felt its worth
A thrill of hope, the weary world rejoices
For yonder breaks a new and glorious morn

О свята ніч, зірки яскраво сяють
Це ніч народження нашого дорогого Спасителя
Довго лежав світ у гріху і помилках, тужлячи
Поки він не з’явився, і душа не відчула свою цінність
Трепет надії, втомлений світ радіє
Бо йондер розбиває новий і славний морн

Merry Christmas to Maxim and Alena and their family, to all of our friends and their families in Ukraine, to the Ukrainian people as whole, and to their nation.

З Різдвом Христовим Максима та Олену та їхню родину, всіх наших друзів та їхні родини в Україні, український народ загалом та їхню націю.

I look forward to the family photo.

З нетерпінням чекаю сімейного фото.

***

To View all Postings on Ukraine, Please Use the Link Below

Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees

Для перегляду всіх публікацій по Україні, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче

Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees

To view all posts in the Moments of Seeing & Occasional Pieces, please use the link below.

Moments of Seeing & Occasional Pieces – Writing In The Shade Of Trees