Alexei, one of thousands of others just like him

Олексій, один з тисяч таких, як він

This is Alexei from a few years back.  His father took him to a fair of some sort and there were old planes and old cars.  Here Alexei stands by an old car, I’m not sure what make, but the old car was one most teenage boys would like, for they were classy and attractive, with the aura of fun from a time of endless fun in the past. 

Це Олексій кілька років тому.  Батько повів його на якийсь ярмарок, а там були старі літаки і старі машини.  Тут Олексій стоїть біля старої машини, я не знаю, якої марки, але стара машина була такою, яку хотіла б більшість хлопчиків-підлітків, оскільки вони були стильними та привабливими, з аурою веселощів часів нескінченних веселощів у минулому. 

I liked the car, it was something of the shape of the old faded green two-door Chevy sedan my whole family would crowd into – dad and mom and at least five of the eventual six kids in our family – for trips to church, to the drive-in, or vacation, or wherever we were going.

Мені сподобався автомобіль, він був чимось схожим на старий вицвілий зелений дводверний седан Chevy, в який збиралася вся моя сім’я – тато і мама і принаймні п’ятеро з шести дітей у нашій сім’ї – для поїздок до церкви, на заїзд, у відпустку або куди б ми не їхали.

And look at Alexei.  That smile, happy, but perhaps betraying a little self-consciousness and social awkwardness of a fifteen or sixteen-year-old teenage boy, happy to pose, a little shy about the all the attention this could draw upon him in a crowd of strangers, and yet, of course, he loved the car and he wanted his photo taken with it! 

І подивіться на Олексія.  Ця посмішка, щаслива, але, можливо, трохи видає самосвідомість і соціальну незручність п’ятнадцяти-шістнадцятирічного хлопчика-підлітка, щасливого позувати, трохи соромлячись усієї уваги, яку це могло привернути до нього в натовпі незнайомих людей, і все ж, звичайно, він любив машину і хотів, щоб його фотографія була зроблена з нею!

In the photo, Alexei is dressed like any other teenage boy at an outdoor event, a jacket for the coolness, and the straps of his backpack evident over his shoulders.  His pose, also like other boys – hands awkwardly held in front of him – his hands with the bones and veins evident, a living growing boy of warm flesh and strong bones.

На фото Олексій одягнений, як і будь-який інший хлопчик-підліток на свіжому повітрі, куртка для прохолоди, а через плечі видно лямки рюкзака.  Його поза, як і у інших хлопчиків – руки незграбно тримаються перед ним – руки з кістками і венами видно, живий підростаючий хлопчик теплої плоті і міцних кісток.

Yet there is another way to view and understand and appreciate the photo of Alexei.  That is through the eyes of the person who took the photo.  Alexei’s father took the photo, a photo of a son who he loves deeply, a son no longer a child but not quite a man, at that age in which the father still holds his children in the close orbit of his love, still safely more or less circling around him.  It is an orbit with meaning and depth formed from and within the years since birth, an orbit ironically even tighter and stronger than when his boy was younger and then more in the orbit of his mother. 

І все ж є ще один спосіб подивитися і зрозуміти і оцінити фото Олексія.  Тобто очима людини, яка зробила фото.  Батько Олексія зробив фотографію, фотографію сина, якого він глибоко любить, сина вже не дитини, а не зовсім чоловіка, в тому віці, в якому батько все ще тримає своїх дітей на тісній орбіті своєї любові, все ще благополучно більш-менш кружляючи навколо нього. Це орбіта зі змістом і глибиною, сформована з і протягом років з моменту народження, орбіта за іронією долі ще щільніша і сильніша, ніж коли його хлопчик був молодшим, а потім більше на орбіті його матері. 

For at the moment of the photo, Alexei’s orbit around his father was kept tight and strong because his father probably knew and sensed that too soon his son would take possession of his own orbit, as every good father wants for all his children, but the inevitability of the spinning away was still a future process and event. 

Бо на момент фотографії орбіта Олексія навколо батька трималася щільною і міцною, тому що батько, напевно, знав і відчував, що занадто скоро його син заволодіє власною орбітою, як хоче кожен добрий батько для всіх своїх дітей, але неминучість відокремлення все одно була майбутнім процесом і подією. 

For his father took the photo of the car for Alexei, yes, but his father would have taken a photo of Alexei anywhere, for Alexei was his focus.  We see the boy through his father’s loving, protective eyes, and in viewing any photo, we must not forget the eyes that beheld the subject, the fingers that clicked the camera, the soul that was deeply stirred by one almost ephemeral event that lasted just a few seconds, not more.

Адже батько сфотографував машину для Олексія, так, але батько зробив би фотографію Олексія де завгодно, бо Олексій був його фокусом.  Ми бачимо хлопчика люблячими, захисними очима батька, і, переглядаючи будь-яку фотографію, ми не повинні забувати очі, які бачили предмет, пальці, які клацали камерою, душу, яка була глибоко зворушена однією майже ефемерною подією, яка тривала всього кілька секунд, не більше.

Alexei was eighteen when the invasion of Ukraine began.  I don’t know all the circumstances, but Alexei traveled with a church friend from Kyiv to the area of Volyn in northwestern Ukraine soon after the invasion.  His father allowed him to leave, he sent him away, he was somewhat at peace and yet still anxious with his leaving, for he wanted his son near to watch over him, and he wanted him away from Kyiv for his safety. 

Олексію було вісімнадцять, коли почалося вторгнення в Україну.  Я не знаю всіх обставин, але Олексій поїхав з церковним другом з Києва в район Волині на північному заході України незабаром після вторгнення.  Батько дозволив йому виїхати, він відіслав його, він був дещо спокійний і все ще стурбований своїм від’їздом, бо він хотів, щоб його син поруч наглядав за ним, і він хотів, щоб він поїхав з Києва для своєї безпеки.

Maybe the caution I sent to his father about five few days before the invasion began, about keeping his family off the streets if an invasion occurred, had a part in his decision. I don’t know, but I was thinking especially of Alexei – a young male of military age and an easily justified target to an invading army – when I sent the cautionary email shown below.

Можливо, застереження, яке я надіслав його батькові приблизно за п’ять днів до початку вторгнення, про те, щоб не пустити його сім’ю на вулиці, якщо відбудеться вторгнення, вплинуло на його рішення. Я не знаю, але я особливо думав про Олексія – молодого чоловіка призовного віку і легко виправдану ціль для армії вторгнення – коли надіслав попереджувальний електронний лист, показаний нижче.

Last weekend I went on to the Ukrainian defense site, and read with interest their advice to civilians in case of invasion.  Much of it reminded me of California’s earthquake preparedness advice/instructions.  A couple of years ago, I sent the state’s information out to all my California family and I also prepared a more personalized letter to all of them with some very practical suggestions on how to prepare for an eventual large earthquake.  I have attached a copy of that letter which gave practical ways in how we can prepare for an earthquake which may give you some additional ideas on how to practically prepare for an emergency such as a military invasion, which we are all praying will not happen.  As a friend, I thought it would be better to send this information to you than regret I didn’t.  And of course, if there is an invasion, you should all stay off the streets as carefulness and justice are not paramount concerns of an advancing army.  However, in all of this, we trust in the Lord.  

Минулими вихідними я зайшов на український оборонний майданчик і з цікавістю прочитав їхні поради мирним жителям у разі вторгнення.  Багато в чому це нагадало мені поради/інструкції щодо готовності до землетрусів у Каліфорнії.  Пару років тому я розіслав інформацію штату всій своїй каліфорнійській родині, а також підготував більш персоналізований лист до всіх з деякими дуже практичними пропозиціями про те, як підготуватися до можливого великого землетрусу.Я додав копію цього листа, в якому були наведені практичні шляхи того, як ми можемо підготуватися до землетрусу, які можуть дати вам деякі додаткові ідеї про те, як практично підготуватися до надзвичайної ситуації, такої як військове вторгнення, про яку ми всі молимося, щоб не сталося. Як друг, я подумав, що краще надіслати вам цю інформацію, ніж шкодувати, що цього не зробив.  І, звичайно, якщо відбувається вторгнення, ви всі повинні триматися подалі від вулиць, оскільки обережність і справедливість не є першочерговими турботами наступаючої армії.  Однак у всьому цьому ми довіряємо Господу.  

Sometime later after Alexei left Kyiv, when the shelling worsened in the city, my friend took his wife and two younger daughters, and the wife and children of a friend and colleague at the seminary where they taught, and left for near the Polish border.  The father now does humanitarian work among the refugees as a way of loving his neighbor with his whole heart, preaches in a local church, and has zoom morning and evening meetings for the members of the church he helped pastor in Kyiv, the members now scattered all over only God knows where.

Через деякий час після того, як Олексій виїхав з Києва, коли в місті посилився обстріл, мій друг забрав дружину і двох молодших дочок, а також дружину і дітей друга і колеги в семінарію, де вони викладали, і поїхав до польського кордону. Зараз батько виконує гуманітарну роботу серед біженців, щоб любити ближнього всім серцем, проповідує в місцевій церкві та проводить ранкові та вечірні зустрічі для членів церкви, якій він допомагав пастору в Києві, члени якої тепер розкидані по всьому Бог знає де.

Some months ago, Alexei was still in school, studying, and carefree, at least as far as any teenage boy is carefree, living with his parents and two younger sisters in a loving home, enjoying his mom’s cooking, attending with friends the church his father pastored, and now, all that is gone, and all are scattered away among the multitude of other Ukrainians whose lives have also been shattered.  And Alexei is now in his own orbit, prematurely, perhaps, traumatically, yes, and for how long, who knows, Alexei, one of thousands of others just like him.

Кілька місяців тому Олексій ще навчався в школі, навчався і безтурботно, принаймні, наскільки безтурботний будь-який хлопчик-підліток, жив зі своїми батьками та двома молодшими сестрами в люблячому домі, насолоджувався приготуванням їжі своєї мами, відвідував з друзями церкву, яку пасторував його батько, і тепер все це зникло, і все це розсіяно серед безлічі інших українців, чиї життя також були зруйновані. А Олексій зараз знаходиться на власній орбіті, передчасно, можливо, травматично, та й як довго, хто знає, Олексій, один з тисяч інших таких же, як він.

To view all posts in the Moments of Seeing & Occasional Pieces, please use the link below.

Moments of Seeing & Occasional Pieces – Writing In The Shade Of Trees